Музей і школа за метою своєї діяльності традиційно мають багато спільного: вони прагнуть виховувати почуття патріотизму, свідоме ставлення до надбань світової та вітчизняної науки і культури; розвивати мислення, творчі здібності та певні практичні навички, стимулювати творчу активність особистості.Музейна педагогіка відіграє роль посередника між музеєм і школою, сприяючи створенню ефективного навчального середовища, формуванню в учнів емоційно-ціннісного ставлення до знань, подоланню міжкультурних стереотипів.

Основоположні ідеї музейної педагогіки пов’язані з іменами таких німецьких педагогів і музейних діячів:- Г. Кершентейнера (розробив концепцію музейної експозиції, яка має бути побудована за педагогічним принципом, бути орієнтованою на здійснення наочності навчання, провокувати активність відвідувача в процесі сприйняття матеріалу);- Г. Фройденталя (розробив спеціальну методику роботи зі школярами, яка включала підготовку дітей до відвідування музею та закріплення почерпнутих там знань і вражень на уроці, центральне місце в даній методиці відводилося шкільному вчителеві);- А. Рейчвейна (пропагував ідею створення спеціалізованих експозицій для дітей, побудованих за принципом музеїв-майстерень, де дитина отримувала можливість самостійної творчої роботи).Таким чином, ще в довоєнній Німеччині були розроблені і впроваджені в практику найважливіші музейно-педагогічні ідеї, а потім з’явився і сам термін, що позначав спочатку особливий напрям діяльності музею: участь у навчально-виховному процесі школи, створення освітніх програм для дітей. Історичний досвід Німеччини є далеко не єдиним, хоча, можливо, найбільш показовим. Аналогічні процеси спостерігаються і в інших країнах. Американська асоціація музеїв розвиває ідею про американських музеологів про комунікативну модель музею. Англійська школа знана іменами та ідеями Ч. Гіббса-Смітта, А. Вітліна, Г. Осборна, яка продукує ідею естетичного виховання дітей в музеях.Проблема розвитку музейно-педагогічної діяльності стала предметом ґрунтовних досліджень вітчизняних і російських психологів, педагогів, методистів (Т. Бєлофастова, Г. Брейса, Л. Гайда, Л. Іващенка, О. Караманова, О. Козлова, Ф. Левітаса, К. Левикіна, Р. Маньковської, І. Медведєва, Т. Пономарьова, С. Пшеничної, Б. Райкова, Б. Столярова, В. Хербста, М. Юхневича та ін.) . Їхні праці присвячені історії і сучасному стану музейної педагогіки в Україні, розробці навчальних музейно-педагогічних програм, формам і методам роботи музеїв з учнями. Питаннями щодо використання сучасних інформаційних технологій у музеях займалися дослідники: К. Кобцев, М. Рутинський, О. Стецюк, Л. Шляхтіна, Т. Юренева та інші.

За визначенням О.Медведєва, М.Юхневича«Музейна педагогіка - це наукова дисципліна на перетині педагогіки, психології, музеєзнавства, мистецтва і краєзнавства». Предметом музейної педагогіки є питання, пов’язані зі змістом, методами і формами педагогічного впливу музею, з особливостями цього впливу на учнівську молодь та громаду. Об’єктом є культурно-освітні аспекти музейної комунікації. Теоретична база музейної педагогіки ще окреслюється, практичною необхідністю і сьогодні залишається об’єктивне пізнання закономірностей її розвитку, інтердисциплінарних зв’язків, формування наукового апарату.

Основні напрями досліджень у сфері музейної педагогіки можна структурувати наступним чином:

1. Проблема вивчення освітньої специфіки музею.

2. Ефективність музейної комунікації.

3. Вивчення музейної аудиторії.

4. Створення та апробація нових методик, програм, експозицій для різних категорій населення.

5. Встановлення оптимальних форм взаємодії з партнерами щодо культурно-освітньої діяльності.

6. Використання та популяризація нових технологій освіти.Система форм і методів педагогічного впливу, які використовуються у музейній педагогіці є досить різноманітною, вона постійно видозмінюється і поповнюється.

Найбільш ефективними формами роботи у рамках музейної педагогіки є масові, групові, індивідуальні.

Особливо ефективними у музейній педагогіці є ігрові технології.Методи, які використовуються у роботі з учнями в музейному середовищі, фахівцями у цій галузі класифікуються у дві великі групи: методи за переважним джерелом отримання знань і методи за характером розумової та пізнавальної активності.

До першої групи методів (за переважним джерелом отримання знань) належать такі:

1. Словесні – форми, які направлені на отримання основної інформації у процесі міркувань і доказів. Дослідник з музейної педагогіки О. Караманов пропонує під час організації практичних занять у музеї в межах словесної групи методів використовувати ще один метод – локалізації подій (коли мова йде про описовий характер якогось історичного факту, події, явища). У такому розумінні це уможливлює його конкретизацію під час загального ознайомлення з експозицією, дидактичну відповідність поставленим цілям заняття. Застосування методу локалізації подій на заняттях з історії може бути надзвичайно ефективним при відвідуванні історичних, мистецьких музеїв, музеїв зброї, при розповідях учням про архітектурні пам’ятки рідного міста. Серед тем, які можна вивчати у такий спосіб, слід виділити такі: розвиток людини, побуту, культури у різні історичні епохи, воєнні події, пам’ятки архітектури та їхні особливості залежно від конкретної історичної епохи тощо. Доцільним тут буде програвання ролей, коли учні, використовуючи костюми, можуть відтворювати події різних історичних епох, імпровізуючи чи готуючи заздалегідь театральні мініатюри.

2. Наочні – форми засвоєння навчального матеріалу, які пов’язані з використанням наочного приладдя та технічних засобів. Н. Ланкова та інші науковці наочні методи розділяють на три групи: демонстрацію, ілюстрацію і відеометод (використання кодоскопів, проекторів, навчального телебачення, відеомагнітофонів, комп’ютерів). Цей метод служить не тільки для викладення нових знань, але й для їх контролю, закріплення, повторення, узагальнення, систематизації, а також при демонстрації різних видів діяльності, зокрема і дослідницької.

3. Практичні – форми оволодіння матеріалом на основі вправ, самостійних завдань, практичних робіт. Ці методи науковці розділяють на групи пізнавальних вправ, ігри, інсценізації, занурення у минуле. Метод занурення у минуле, його реконструкція дає можливість учням краще зрозуміти минуле занурившись у нього, якби здійснюючи уявну мандрівку у минуле. Цей метод застосовується переважно у початковій та середній ланках навчання, коли діти, за допомогою музейних предметів, уявляють світ очима людини іншого часу.Слід наголосити і на методі моделювання, який дозволяє учням провести музейне дослідження за допомогою уявної побудови ситуацій, подій, явищ, історичних процесів, «залучити до роботи» свою пам’ять та уяву. Успішно впроваджується у практику сучасного навчального закладу і метод проектів. Він являє собою педагогічну систему, яка має певну сукупність взаємопов’язаних засобів і процесів, необхідних для створення організованого та цілеспрямованого педагогічного впливу на формування особистості учня. Популярності набули різноманітні волонтерські проекти, проекти-дослідження: «Моє рідне місто», «Історія навчального закладу», творчі проекти: «Краща публікація», «Ілюстрація» тощо.

До другої групи методів (за характером розумової та пізнавальної активності) відносяться наступні:

1. Репродуктивні – форми оволодіння навчальним матеріалом, які засновані переважно на відтворюючій функції пам’яті

2. Пояснювально-ілюстративні – форми, які направлені на передачу учням знань «у готовому вигляді».

3. Проблемно-пошукові – організація навчання історії шляхом самостійного здобуття знань у процесі вирішення навчальних проблем, розвитку творчого мислення і пізнавальної активності старшокласників.

4. Дослідницькі – форми, які передбачають виконання учнями під керівництвом учителя окремих дослідницьких завдань. Аналіз роботи загальноосвітніх навчальних закладів області свідчить про активний процес створення та відновлення роботи шкільних музеїв, світлиць, краєзнавчих куточків; використання у виховних заходах елементів фольклору, народних звичаїв та обрядів. У навчальні плани вводяться нові предмети за вибором, факультативи, які несуть народознавчу інформацію, а саме: «Харківщинознавство», «Народознавство», «Фольклор», «Етнографія», «Музейна справа»; заняття тренінги, гуртки народних ремесел, практикуються екскурсії з широким використанням ігрових методик, урахуванням вікових та психологічних особливостей учнів. Наприклад, такі теми занять «Тваринний світ нашого краю», «Рослини навколо нас», «Квіти на підвіконні» сприяють формуванню екологічної свідомості школярів, готують їх до професійного самовизначення.. Для дітей молодшого шкільного віку розроблені екскурсії-прогулянки, ігри, заняття-милування.. Для середнього шкільного віку акцент робиться на грі, на її якісно новому рівні: грі-дослідженні, грі-пошуку, грі-конкурсі.

Ефективна діяльність шкільних музеїв, впровадження елементів музейної педагогіки у роботу сучасних навчальних закладів створює умови для:- підвищення якості навчально-виховного процесу;- поглиблення знань школярів з предметів;- активізації пошукової, дослідницької, історико-краєзнавчої, та самостійної роботи учнів;- розвитку творчого мислення та пізнавальної активності школярів;- застосування педагогами активних методів навчання;- написання рефератів та наукових робіт учнями;- успішної роботи учнів в МАН ;- поглибленого вивчення історії, культури рідного краю.- підготовки учнів до майбутньої професії;- розвитку волонтерського руху, створення клубів, гурткової роботи на базі музею;- залучення батьківської громади до співпраці з школою;- формування соціально-громадського досвіду учнів;- виховання патріотизму та любові до України на основі історичної спадщини нашого народу.

Сьогодні навчальні заклади Харківської області накопичили позитивний педагогічний досвід роботи музеїв різних профілів, який може стати основою для нового змісту діяльності шкільних музеїв, підвищення їхньої ролі у навчально-виховному процесі.Однак на практичному рівні, питання використання потенціалу шкільних музеїв у навчально-виховному процесі, застосування елементів музейної педагогіки у роботі навчальних закладів потребують свого вирішення. Необхідною є розробка науково-методичного супроводу цих процесів, формування змісту навчально-виховної діяльності музеїв відповідно до умов та регіональних традицій, підвищення професійної компетентності педагогів щодо проблеми.